Навіщо в 1921 році СРСР віддав гору Арарат Туреччини

149


Гора Арарат, де на схилах якої, за легендою, лежать залишки Ноєвого ковчега, вважається одним із символів Вірменії, однак фактично вона знаходиться на території сусідньої Туреччини. Кордони радянської Вірменії в 1921 році затвердив Володимир Ленін, мав свої види на Турецьку республіку.
По обидві сторони Арарату
Після Жовтневої революції ситуація в Закавказзі деякий час розвивалася у відриві від російських подій. На території Ериванське губернії і Карской області у травні 1918 року з’явилася незалежна держава – Республіка Вірменія (або Араратська республіка), якою правила соціал-демократична партія «Дашнакцутюн».
У серпні 1920 року османське уряд погодився підписати Севрський мирний договір. Завдяки президентові США Вудро Вільсону Вірменія отримала історичний шанс вкласти величезні землі у східній Анатолії з Трапезундом, Эрзурумом і озером Ван. Однак цьому завадив турецьке визвольний рух, підняте Мустафою Кемалем Ататюрком. Турки відбили вторгнення вірменські війська і самі перейшли в наступ. Одночасно війну з дашнакское Вірменією почали РРФСР і Азербайджанська РСР. В грудні 1920 року незалежності Вірменії прийшов кінець – на її місці утворилася Вірменська РСР. Перед переможцями – більшовиками і кемалистами – виникла проблема встановлення взаємних кордонів.
Угода з Ататюрком
З метою «навести мости» голова Раднаркому Ленін вступив в особисту переписку з лідером турецької визвольного руху Мустафою Кемалем. Останнього московський уряд вважав вигідним союзником. На думку радянського міністра закордонних справ Андрія Громико, Ленін «розпізнав у Ататюрке велику особистість, яка стояла вище вузьких інтересів буржуазно-поміщицької верхівки Туреччини».
Простіше кажучи, вождь світового пролетаріату розраховував, що з часом Туреччина увіллється в число соціалістичних республік. Обіцянки Ататюрка дійсно давали привід для оптимізму.
«Ми беремо на себе зобов’язання з’єднати всю нашу роботу і всі наші військові операції з російськими більшовиками, що мають на меті боротьбу з імперіалістичними урядами і звільнення всіх пригноблених з-під їх влади», — писав Мустафа Кемаль Леніну в квітні 1920 року в якості президента Великого національного зібрання Туреччини. Зазначимо, що офіційним главою держави на той момент залишався султан Мехмед VI, з волею якого ні Ленін, ні Кемаль не вважалися.
Для боротьби з Грецією РРФСР відправила Мустафі Кемалю істотну допомогу – зброя і 10 млн рублів золотом. Ататюрк, зі свого боку, сприяв створенню в Туреччині комуністичної партії. 16 березня 1921 року в Москві відбулося підписання «договору про дружбу і братерство», що встановив сучасну кордон Туреччини та закавказьких республік. Договір підтвердив турецький суверенітет над усією колишньої російської Карской областю. За словами історика Павла Шликова, перед більшовиками стояв вибір – віддати туркам вірменські землі або грузинський Батум. Було вирішено зберегти останній – як портове місто Батум мав більше значення, ніж легендарний Арарат. Крім територіальних поступок Радянська Росія списала туркам борги, що були в них перед царським урядом.
Помилка Леніна
Для затятого націоналіста Ататюрка «полівіння» виявилося не більше ніж тактичним ходом. Лідерів турецьких комуністів незабаром зарізали за наказом «батько турків», а саму комуністичну партію президент Туреччини заборонив вже в 1923 році.
У 1930-ті роки Ататюрк і його наступники остаточно розірвали дружні відносини з Радянським Союзом – до цього часу зміцніла Турецька республіка вже могла дозволити собі проводити більш самостійну політику. Це призвело до того, що на Потсдамській конференції 1945 року Сталін висунув територіальні претензії до Туреччини під виглядом «возз’єднання вірменського народу». Втім, до збройного конфлікту тоді справа не дійшла.
Тимчасова радянсько-турецька «дружба» мела негативні наслідки не тільки для вірмен, але для жили в Карской області росіян-молокан. Їх турки почали активно асимілювати, з-за чого згодом все молокане вважали за краще виїхати з республіки.